Старушенція в хусточці сестри-жалібниці, з маленьким хрестиком. Тамбовський поміщик, що нагадує: „А сьогодні ввечері ви мені, дітоньки, ще не подавали“. Сліпий парнюга перед костьолом твердить французькі слова з ярославським прононсом: „Же сві з'авегль, донє муа кельк шоз“.
Я побачив увечері здоровенну спину в піддьовці. Товариші штовхнули мене:
— Дивіться! імператорська кров.
Ми перегнали нащадка імператорів і зазирнули в обличчя: кремезний дядько, руда борода, червона пика. Страшенно знайоме обличчя. Десь бачив. На фотографії?
— Син Олександра III. „Незаконний“, звичайно. Не погано заробляє.
Коли багаті турки чи греки хочуть справити весілля або якесь там сімейне свято на аристократичний кшталт, вони закликають цього:
— Улаштуй усе, як при дворі твого батька.
Бідний дядько ніколи не бачив свого батька, ніколи не був у Петербурзі! Він — наслідок царевої втіхи десь на провінції. Але береться й улаштовує.
З того й живе.
Мій приятель Кусаненко любить у розмові — звичайнісінькій українській балачці — вживати німецьких слів. Встромляє він їх до ладу й не до ладу.
А от я розкажу, як Кусаненко німецької вивчав. Це разом із моїми дальшими пригодами на фронті поборювання чужоземної мови, може бути розділом із книги „Наші за кордоном“.
Приїхавши певного часу до Німеччини, Кусаненко в перший час ходив по ресторанах, як і кожний з тих,
