підчас в'їзду до Стамбулу. Дві колії трамваю, один крок бруку між трамваєм і тротуаром, а тротуар теж завширшки на 2 кроки, не більш. По обидва боки — великі доми, банки й контори. Чисто, рухливо й моторошно від швидкої крученої їзди.
Я цих вуличок не бачив, бо думав про митний перегляд.
Щоб полегшити собі митну процедуру, я запросив із собою свого приятеля-турка. Ми кинули мого чамайдана на прилавок у митниці й почали чекати догляду,
Коли ще їздили до Анатолії, я силкувався вияснити мету митного перегляду. Чого саме шукають? Чого неможна везти? Скажіть мені — і я, як лояльний гість цієї країни, не покладу до своїх речей отого забороненого.
От, наприклад, як ми виїздили з Одеси. У мене було певне уявлення, чого вимагає митниця від мандрівника. І тому ввесь догляд тривав там 3 хвилини. Але тут ніхто не міг сказати. І вже дивлячись, як рука турецького урядовця розкриває мій чамайдан, я почув од свого товариша:
— Кажуть, що золота не можна возити.
Золота! Я зітхнув з полекшенням. Якби в моєму чамайдані було золото, я, вірте слову, не потрібував би жодного митного догляду. Повірте, що мандрівник із золотим чамайданом знайшов би засіб не розкривати його на митниці.
— Треба дещо заплатити, чи так? — спитав я у свого приятеля, стежачи за руками урядовця.
Приятель образився й розсердився на мене.
— Як платити? У Туреччині можуть бути тільки законні податки. За перегляд не платиться.
Я не хотів сваритися на прощання з молодим турецьким націоналістом і не завважив йому дечого з моїх спостережень: у молодій Туреччині — старі люди…
