у вечірню сутінь молоді люди на цвинтарі України, Франції й першої-ліпшої країни.
За п'ять хвилин ми сіли на шіркет, простуючи до Нового мосту, додому.
А згодом, пливши на „Чічеріні“ до рідних берегів, з випадкової розмови двох пасажирів, що не бачили мене, бо я лежав поза запасним штурвалом і дивився, як крутиться лот, я дізнався що:
— ще в інституті Лі-ханум познайомилася з турецьким політемігрантом і одружилася з ним, а чоловік незабаром повернувся до Туреччини;
— вона обрала собі за спеціяльність вивчення Близького Сходу, щоб бути інтересами ближче до коханого;
— поїхавши до Туреччини, Лі-ханум протягом кількох місяців не могла побачити чоловіка, бо не хотіла, як чужоземна громадянка, притягати собою увагу поліції до нього.
Пасажири дивувалися геройству молодої жінки, що мала мужність, живши по тих самих містах, де й чоловік, нічим не скомпромітувати його й дорученої йому справи, відмовляючись від зустрічей хоча б і з додержанням конспірації. Пасажири дивувалися цьому, а я дивувався власній дурості й негідній підозрілості зіпсутої людини, що бачить довкола тільки зіпсутість. Лише кілька років відділяє нас од доби революційної романтики; лише кілька років тому я був свідком, а може й співучасником подібних романтичних вчинків, а от нині я забув запал самовідданости й самопожертви, породжений у вогні революції, і по-міщанському тлумачив незрозумілу вже мені красу душі Лі-ханум.
