з власного досвіду, кому від людей, «добрий тон» вимагає показувати любов до природи[1].
Фантазія в Великорусів бідна, тим то в них незвичайно мало забобонів, хоч за те незвичайно багато пересудів, і тримаються вони їх уперто, В Українців навпаки: на перший погляд, здається, що вони народ із величезними забобонами, особливо, по західному краю України це вельми б'є в очі. (Мабуть, це того, що там дуже далеко від великоруського впливу.) Трохи чи не в кожному селі існують поетичні оповідання, як мерці приходять із того світа, приймаючі на себе як-найріжномалітніші постаті: ось номера мати приходить скупати свої дрібні діти, а он страшні упирі в о-півночі розпилаються на, хрестах кладовищ і хижими голосами голосять: «м'яса хочу»! Вся Україна, така незвичайно багата на історичне життя, скрізь засіяна могилами; з ними злучепі перекази про давнім-давні часи, і в цих переказах зпід ріжнобарвної намітки, витканої з промілня народніх вигадок, пробиваються сліди старосвіччини, не заведеної в писані літописи. Чари з своїми дивовижніми штучкоми, світ духів у як-найріжнородніших постатях і страховищах, од котрих волосся стає на голові й бере
- ↑ див. стор. 108, пом. І.
