Студентка почервоніла, очі долі спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений, сидів Швачка, і не співала.
— Роде мій, дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи, — били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати!..
— Я, свахо, не здіймаю бучі, — я прошу онуку вашу, хай мені Вкраїни заспіває… — і Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по старому; жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар'яна сиділа, мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніревим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: „десь з чужої комори — виплакана хустка“, і так гірко та боляче було Мар'яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.
