— Убийте мене, розсукині сини, а скотини не ведіть з двору!..
— Політика, — сміялися комнезамщики з Мусієм, і бик, звісивши долі товсту шию, пішов, мов арештант той, попереду. Четвертий рік тому, а не забула Мар'яна…
— Такі якісь думки чудні верзуться, — подумала.
— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.
Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик: далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар'яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті… Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!
— Це я згадала, — каже Мар'яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде
