Її очі впали на Степанидку — осміхнулася своїй думці:
— Ого, ще п'ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай…
— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.
— Не можна так, дочко, треба ж діда провідать… Він же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар'яна.
Дочка замовкла. Вона пам'ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викотила їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала- плакала, примовляла: „хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять…“ Мати тоді зарікалася, подумала дівчина, ніколи до багачів на поріг не ступати…
— Вам нічого, а з батька будут насміхатися…
— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар'яна.
