— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви-ж — люде, так — ні-і…
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні, поваляні хати, щербаті повітки і — все віками дбане добро, а в попелі — тліє горе матері…
— На Гордієнкових горбах… Сини в бою за волю лягли?
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?…
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту: кидає, прислухається.
У старій, драній свиті стала серед двору мати Сєньки-кулеметчика:
— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…
— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають…
— Xi-xi!
— Дочко, Парасю, бачиш під обніжком Сєнька з кулеметом?
— О, зараз з нами, тільки в-ночі, як голуб коло клуні пролетить: „мамо, мамо“!
… Копитами збито жито…
— Почорнів, як головешка… А такий — хороший, молодий… Ге ти, Параско, моя невістка?
— Пшеницю будем жать, як золото снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото снопи класти…
