— А ми з матір'ю оце до Київа, треба соли к Пречистій, дома хазяйство…
І зразу дівчина набралась рішучости і тихо запитала:
— Ви, мабуть, і не знаєте, що я заміж вийшла?..
— Давно?
Плюнув — зачепився за корч, а очі засвітились синім-синім огником і наче вирізали на корі молодої берези: „мати… молодиця“…
— Не знав… А ви, Марійко, трошки змарніли… Мабуть, чоловік… Та й справді — давно-ж це черничка молодицею?…
— Уже три місяці… Степан Чугуєнків, знаєш?…
— Знаю… знаю…
— А я думала, що ти вже, Маріє, заблудила…
Марійчина мати якось смішно шавкнула, як гуска, я ввічливо поздоровкався і на губах заплигало зле: „старого чорта догнав“…
Ліс посміхнувся… Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку — погасла, і — почав у сонця огонь вершками кресать — не достає: поцілує золотий крайок — не запалюється: розсердився, аж посинів до степу…
— Не викресав.. Зашумів і — ліг на спині Лисої гори спать…
А я… тоді саме, як ліс лягав спати, почалося моє страждання: плювать я хотів, що він не закурив, у мене більш серйозне діло з Марійкою, як його люлька!…
