страшного хаосу вимережалось тільки одно слово „пропав“ — проплило трохи в пам'яті і раптом стало: на його хижо, злісно дивились очі Діброви.
А Діброва в житах не бандит, ні, це…
Він зірвав стеблину жита, перекусив її і — сплюнув; руки заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля: це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле… о, Діброва твердо стояв на землі і коли його здорова, м'ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города.
Діброва нехотя кинув слова:
— Степа, скинь з товариша ботінки!
З обніжка підвівся Степа — здоровкуватий, білобрисий парубок, але невеликий на зріст; і кольтовський револьвер висів у його на червоному шнурку незграбно, а коли він ішов, ляскав його по стегнах.
Степа придержав рукою револьвера, задоволено скривив рота і — засміявся…
— Да. Ботіночки, товаришок, гоні бантікам!
І зразу зціпив зуби, з огидою, як щось випльовував, запитав тихо Рубля:
— Ти в дуло коли лазив, га-а?…
Діброва оскалнувся: ех, подобався йому тепер Степа!…
— Бросьте, хлопці…
Рубель скинув черевики.
