— Осторожно, прігатовсь!
Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його… так-так, перед світом прийшла його смерть…
— Митро Пилипович! Митро… — злякано гукала з печи баба, далі затихла:
— Господи, знов люди мокнуть…
Юрчик устав і сів на ліжку.
Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати.
— Ви Юрчик?
П'яний, нервовий голос.
— Так.
— Ви дєлалі украінізацію школи, трудовиє прінципи, сволочч!
Голос офіцера затремтів і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей:
— Большевізма, голубок, захотелось?!
— Я… — почав і не скінчив Юрчик.
— Айсь-ло!
Почулась якась дика команда…
І перервалась тоді срібна нитка.
Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав: „вперед, вперед“…
Був ранок.
Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце…
Затихло, замерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як,
