На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі, як дві жарини, а ступає легко-легко…
— Няв, няв-вв… — Незадоволено плигнув.
— Х'мм… боротьба… Ай, знов —
І почала тоді снуватись, як на ветушку, срібна нитка про дитячі літа.
… На дворі гуляє люта зіма. Ой, люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках искряться лисички од морозу.
Напільне вікно закрито старою свиткою; на діжі стоїть маленький „п'ятирик“-каганець і — безнадійно моргає до прядки світлом.
В хаті холодно.
Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми: мати скубе мичку, раз-по-раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає:
Ой повій, вітре, з глибокого яру,
Підіть дощі стиха та помалу.
І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя…
— А нащо-ж, мамо, вона його вкинула?
— Самосійний, діти, був.
Мати замовкла.
Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала.
