Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні Дніпрові хвилі, запалало мілійонами світів, заграло бризками і як ляльку поцілувало синє-білий параход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.
І довго ще біліла срібляста смуга під колесами параходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле искрами в зоряне небо…
А по хвилях стелеться розмова:
— Загомоніли знов степи… Жнива а…
— Жвава, батькова дочка: ранком ще зо̀ріє, а Любка вже:
— Добри-день!
Майне поділками, залопотить сподницею і — в очах: „я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу“…
— Бачила… Куди це?!
— В Кип'яче…
