І пили і — сміялися-сміялися…
Пив і Байденко; маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика.
— Ну, скажи нам, питали Байденка, чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову?
Посміхався, як з давніми приятелями:
— Вірю.
Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке, страшне слово — смерть…
— А скажи, товаришу, ти великий трус?
І весело одповідав він: „ні“.
Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце:
— Жди, тобі твоє буде..
Байденко:
— В-останнє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі, бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий…
Слухали.
— Хай каже… Цікаво як п'яний… хі-хі!
А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він…
— Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і — я хочу… отой білявенький хлопчик…
