Сторінка:Косинка Г. На золотих богів (1922).djvu/28

Цю сторінку схвалено

З кущів калини почувся нервовий голос:

— „Огарок?“

І легко стукнула об корч рушниця.

— „Искра!“

Басом покотилась луна до калини.

— Ну, що?.. Сидить?

— Ага… не признається, хто з наших там?

— Гадиянова душа!..

— Тихо, ради Бога!

Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні фіртка…

— Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце…

— Ведіть його до хати. Так, значить… А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, ні–телень!

— Слухаю, зараз…

— Ну, до хати!

Сріблястим листом поклонився явор коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерти кріваве…

Поклонився і зажурено зашелестів.


— Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу!

— Ха-ха-ха!

На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські…