Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:
— Легка втома… дома…
Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий…
Ох-і-на заводі, на фабриці…
Тра-та–телень,
Тра-та–телень!
Виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці косники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…
— Тра-та-телень…
Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці „собака“ півпляшки, і що гарна у Прохоренка дівчина, — переполює мої рядки.
Розказую щиро, інтимно…
Мати посміхається, журливо хитає головою:
— Оддишеш, завтра неділя…
— Сьогодня рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани… Заробляй, синку, треба… Ми бідні, недостатки…
Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки…
— Прохоренкова… Гарна дівчина…
Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала:
