Ніч. Електричні лихтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…
І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної…
— З-з-уй—бба-х-х!…
Над мілійонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На улицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками искри, крутить незадоволено полум'ям по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету…
По радіо з I-го на IV поверх пролунало:
— Б'ють по вокзалу?!
— Летять через нас! Через нас, чуєте?!
— Краще кажіть, бо не чу… Де горить?…
Настала невеличка тиша.
І сміючись, як молодість, покотились серед молошного туману ранку нервові звуки піяніна: рішучі, буйні, повстанчі…
— До бою, сильні!
— Назустріч смерти! — співає кожний акорд.
