Цю сторінку схвалено
Мати поворушила головою — одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалена копитом ямка на лузі з водою, пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хотіла щось промовити — не можна: губи ловили повітря, а голосу не було.
Я спам'ятався: треба їхати!
— Простіть мені, мамо, — сказав я, ставши на коліна. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, та такий був, мов камінь той німий…
— 8 —
