Ця сторінка вичитана
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані, синьобілі обличчя салдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялися наступати. Мені хочеться сказати тоді якусь стару сентенцію: «О, націє польська, скільки ґонору й чванства маєш!»
Але моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, не вспів іще ніхто запропонувати вистрелити, з диким свистом летить гарматний постріл та б'є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися; телефон десь під моїм возом зашипів, мов гад: «кавалерія, Котовський, кавалерія»…
— 39 —
