Ця сторінка вичитана
Він засміявся, додавши суворо:
— Так не можна відповідати полському офіцерові, розумієш?
Я мовчав. Хіба можна було, гадав я, сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна…
— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних, маленьких хитрих очей.
— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон салдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.
— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю. Я встав з воза й ждав:
— Не може бути, що він хоче розстріляти мене в такий спосіб, — по-
— 20 —