Ця сторінка вичитана
досі горіла, спопеліло стражданнями села, і коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…
— Стій, ти здурів чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь. — Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині відвозить рішив?
— По доктора… Мати… — кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золотосиніх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом мою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у сідлах, скакала, мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
— 15 —
