Затягла якимсь тонким сопраном молода жінка; а дальші слова пісні проказав Кушнір, — тільки не співали цю пісню, бо — святий вечір — не годиться такі пісні співати.
Всі, на диво, припрошували студентку, аби заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:
— Заспівай мені тієї Вкраїни, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила…
Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений сидів Швачка, і — не співала.
— Роде мій, дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи: — били комуну, і вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати!..
— Я, свахо, не здіймаю бучі, — я прошу онуку вашу, хай мені Вкраїни заспіває… — і Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по старому; жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар'яна сиділа, мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: «десь з чужої комори — виплакана хустка», і так гірко та боляче
37
