У хаті гули мухи, мов два рої бджіл у вулику; і коли махнула руками Варка коло столу, то вони знялися — осінні та в'їдливі, і почали по вікнах дражнити сонце…
А воно освітило хату, і подушки на полу чорні розпарило, що аж дишуть, здається, важко, бо хата мала, стара й в кутках мокра: літо пройшло, а на покуті — як стояв ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, то й зараз іще сльози ті не висохли; рушник на святому старий, давно пратий, і квітками з пшениці та плетеними хрестами обтиканий…
На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежить дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, — тістом примазаний, висить портрет Шевченка: Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився й наказував — ніколи не займати, що не вміє…
Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:
— За вас, діду, і мені од Опанаса попало…
А він теж посмутнів, і висить у Мартиній хаті — такий журний, наче тільки-що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі…
Під ним тихо сіла Варка, коли Опанас матері письмо читав, і слухала так пильно, що, коли згадав Дмитро про неї, та ще за чоботи — розплакалася, бо ніколи ще вона не бачила таких рясних сліз у матері, як із того письма:
19
