Він потяг востаннє недокурка, повернув його в жовтих пучках і кинув, плюнувши на пісок, сам устав, подивився ще раз хазяйським оком на Мартине дворище — нічого не сказав, а тільки посспитав бабу:
— Ваші хлопці дома?
— Здається… — зраділа Горпинка, і вимовила, запишавшись:
— Не знаю, як тобі й сказать: Пилип із церкви прийшов та спить у клуні; ти не був, мабуть, сьогодні? Там чуть до бійки не дійшло: Петренкова рідня автокефальну хоче — «Не розуміємо, нам, каже, на рідній мові…» Сміялися люди, а він аж запінився… Іди, когось да застанеш.
Марта зо зла та несподіванки, що сказав про оранку Гордійчин, не знала, що йому й сказати: умовлялися за хлопця, що пастиме — орати й ті клапті, а тут…
— На чорта й краще, — сказала вона: — пас-пас ціле боже літо, падав за скотиною, а в тебе совісти знайшлося тільки панську десятину виорати?.. Ми ж умовлялися…
Петро дивився в землю, і твердо:
— Умовлялися одно, а робота — друге.
Марта запеклася й безпорадно мовчала; тоді з кінця жоросту підвівся гонкий, білявий, з різкими рисами обличчя, Опанас, її тринадцятилітній син, і злісно сказав Петрові:
— Як така балачка, дядько, до чорти вам
15
