не тільки повернула до Петра голову, аж руками розвела:
— За що?
Гордійчин зідхнув, наче після важкої роботи:
— Це ще треба подякувати, а то шість місяців тюрми за пухлого душу сиди…
Думки закрутились у Горпинчиній голові, і так почали одна одну переганяти, що не знала, чи питать же далі, чи хай сам скаже. «Це неодмінно, — прийняла вона останню догадку, — за порубаний ліс Пшіндзьовського штрафують… І ще вчора казала своїм дурням: — «Приховайте ви оці дубки на трям де-небудь, хай не колють людям очі», — не послухали, а тепер…»
— Хоч би ж заробляв ним, не жалко було б, — продовжував журливо, пихкаючи цигаркою, Гордійчин, — а то була думка к храму вигнать, і — зарізали: п'ятдесят карбованців — це ж сім кіп хліба чорту в зуби запхни!..
Горпинка зразу заспокоїлася; її обличчя стало заклопотане, смирне й трохи задумане; права нога, де гриз розсівся, аж тупнула з радощів: «Так і треба, хай скубнуть, не позичив нам молотилки, хай…»
— І доки вони мучитимуть? — вирвалось у неї, це ж наказаніє господнє, — пху, як би знаття, хіба ви гонили б її? — поспитала вона, співчуваючи.
— Кров би того гаряча пила, хто її гонив би: за п'ятдесят карбованців… Не дають жить, от що.
12
