— Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку! — наказав він братові.
Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:
— Ой, горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!..
— Катай по самогонку! — гостро наказав батько.
Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливалися гавкаючи пси; село-ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня. Петро підбіг до воза, хотів, видно, щось мені сказати — не посмів, а батько йому вслід:
— Одна нога тут, а друга там! — і брат, оглянувшись, побіг по самогонку.
— Може й не слід їхати? — поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши:
— Все рівно мати не дождеться того доктора, a сам десь накладеш головою, або з конем до Польщі замобілізують!?..
— У мене в серці за ці слова закипів жаль на батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них керею чорну, — хай дома залишається, коли вмру по дорозі, — ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.
