— Мабуть добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: „комісарами хотять бути?“ А хочби й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…
Передо мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:
— Дзінь…
Я на бочке сижу,
Под бочкою качка,
Мой муж — большовик,
А я — гайдамачка!
І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…
— Дзінь…
Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатись до стрижня, а все-таки мені цікаво: „хто вони такі?“
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.
Я киваю йому головою своє „не знаю“, сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу-ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого логва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посмі-
