широку, з рубцями од кісся руку, і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя…
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїни дороги, не розриваючись…
— Уже не видно й одного поляка, — каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, a коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матери, на розірвану з гарячки на грудях сорочку: підточка тієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, салдатське.
— Андрію… — закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:
— Ой, матінко-вутінко, де-ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..
— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь
