„А працю ту, що виросла із поту
Твого гарячого в жнива,
Що сипалася зерном через гору
У кіш дубовий до млина, —
Забрали в тебе ми не так, як таті,
Але розбоєм в білий день,
Коли кипіло сонце на загаті,
І гукав півень до гостей!“
Т. Осьмачка.
Кінь, запряжений у нового, кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий перій, а в передку чорніє стара керея.
— Я поклав тобі, сину, керею про всякий случай, — каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
— Ну, от! не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою. — Заберіть назад її, чуєте?!
— Ех, сину, сину, — промовляє докірливо батько, — не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його
