хай посміхаються з вас сьогодні, але завтра вони сами прийдуть до вас на „прийдіте поклонімося“
Отоді всі повірили йому на оте „треба“, що за два хунти соли не збрехав: дали паї, дали в заставу все, що змогли дати.
— О, це була історія! — вдруге вигукнув Осика це слово.
Стоять наші багачі, посміхаються: „Гавриш, каже, голого до голого спинами стулює, хоче з цього кооперацію зробити“.
— А що, може, не зробив? — запитує мене схвильований Осика, показуючи волосатою рукою на крамницю.
— Був з'їзд, а Долинянське кооперативне т-во — перше… О! хіба я можу забути товариша Гавриша? — звертається знову Осика, — коли за всю революцію до села тільки приїздили „дай“, а він один прийшов і сказав „нате“?!
— То Гавриш і тепер у вас працює? — запитую я дядька Кондрата.
— Де там! — якось важко зідхнув Осика. — Немає. Але я скажу, коли вже почав, по порядку. Він-же заснував у нас сільсько-господарську артіль на землях пана Долинського: правда, вона скоро засохла, артіль та, але за це наш кооператив прищепився. Оце тепер трохи охляли — недорід підрізав, а все-ж крутимося, як той казав… О!
— Ого, хай скрізь-би, дядьку Кондрате, крути-
