вила на стіл, каже: „Хотіла картопляників спекти ради гостя, а борошна й пилинки немає“… Гавриш так якось чудно засміявся, мабуть згадав, як він бабу картопляниками про зілля випитував!
— У мене, — каже, — десь у торбі ще є шматок хліба: хватить на вечерю… А де-ж це ваш Карпо? — питає у старої, а вона на всю хату так і заголосила: „Убили на війні мого сина…“
Промовчали ми цю хвилину, а далі Гавриш і каже: „Ех, життя на селі злиденне! Революцію зробили, а ви й досі не опам'ятаєтеся: здихаєте, а злишків у багачів забирати боїтеся, правда?“
— Да воно, — одказую йому — правда. Он, за вашої пам'яти ще, скільки балакали за той кооператив, а й досі толку немає: скубуть останні злидні по базарах…
— Оце вже, — мовив уголос Гавриш — чортовня зовсім! Але скажете брешу, коли не збудую долинянам кооператив!..
Сказав це він, а я тільки-но картоплину обчистив, коли це коло дверей (у мене там сука спала на ґанку) як заскавулить, так я й обмертвів: „це Журавленкова гарнізація“
Заходять вони утрьох до хати, а Журавленко револьвера в руці держить — от-от стрельне…
— Какая твоя програма? — питає він, не поздоровкавшись, у Гавриша.
— Яка програма? — пильно так дивиться на нього Гавриш, а той знову:
