Яке вже не є глухе наше село, а докотилася й сюди чутка, що погнали Гавриша з Київської тюрми десь золото копати; село з того часу як заніміло, бо затужили по базарах, заголосили ту мобілізацію скажену: матері в припіл сльози ховали, наче ранню росу струшували, сестри схлипували, а жінки з дітьми тільки приказували:
Не йдуть царі сами биться,
А вас бідних гонять…
— Далі не пам'ятаю… Але за товариша Гавриша я докажу тобі!
Осика нахилився до мене й пошепки додав:
— Хай оцей чоловік пройде: це Журавель. У-у! там багатир колись був, — по три пари волів держав.
Я, звичайно, погодився переждати Журавля, бо, правду кажучи, подобався мені Осика своєю манерою оповідати, а сам був уже чоловік у літах, часто кашляв спльовуючи, а його колись, мабуть, у молодості, глибокі, ясні, з довгими віями очі видавлювали тепер сльози… Але в голосі ще бреніла така сила, він так умів захоплюватися якоюсь подією з власного чи громадського життя, що мимоволі слухав-би оповідання Осики без кінця…
— Ну, Журавель потолочив уже пісок вулицею, тепер можна й розказувати, — продовжував знову Осика.
