Хай не ображаються письменники-естети, що я дозволив собі написати таке буденне оповідання.
Ну, справді, хіба варто писати про двісті п'ятдесят пайових яєць у кооперативі села Долини, про товариша Гавриша, що вистроїв цю крамницю, і, нарешті, про самого Кондрата Осику, що оповідав таку нудну історію?..
Але я, автор, насмілився написати.
— О, це справді була історія! — вигукнув, ударивши обтесаний брус ломакою, дядько Кондрат. — Не тільки я, Кондрат Осика, але уся Долина не забуде товариша Гавриша. Одного не знаю: чого наше село Долиною охрестили? Може через те, що з нашими полями межували землі пана Долинського?
Я засміявся. Так, село було не в долині, де цвіли сади Долинського пана; його замикали аж три Татарських шпилі, що ранком один із них заступав сонце долинянам до самого снідання, а два инших стояли за селом, мов ті стовпи до великих-великих воріт…
