— Е-е, Ходя мій лежить коло воза: це-ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова Ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях…
— Та-ак… Упорали… це зветься — амінь… і Чалому спасибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову:
— Сижу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти…
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підобрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови Ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:
― Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?
— Мой умірай за свобод…
Він ударив носком черевика голову Ході — вона кумедно розкололась надвоє — і покотилась по свіжій ріллі.
