сказал — „з Хайнан!“ Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умірай за свобод… всех свобод умірай…
— Та-а-ак.
Чорна тінь од сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води…
— Ще мати покійні казали: „З усіх камуністів такий був один розумний Ходя, все посміхається — „бедно, каже, живеш“, — а вскочила до хати Якилинка — він розчинив якусь коробку — витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчиками намисто — передав мені: „Вона Ході боїться, дай сама“, — попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він…“
Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
— Чудна в мене була мати: „а може, казала, і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?..“
Коли напоїв коні, прив'язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води — споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням знову здалась голова Ході, і пам'ять пустила за вітром ще одно:
— Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував… і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю.
— Чуєш, хлопці, „патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод“. А ми за що вмираємо?
