І вітер так само разом з Василем:
— Ха-ха-ха!.. Наче воєнная цензура — ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повертав своє лице до степу:
— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — ліси, озера, луги… Мабуть шматок сподниці дала-б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
Ого-го-го! Коли діло касається степу — ми тоді, як мур: тоді, брат, не скубнеш дурничкою… Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як фиркав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах — „напоїть треба“…
Така балачка подобалась Василеві; він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним мов молодий — куріла земля…
І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів-би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій… Зомліла-б, тату, щоб побачила вас розхрістаного на шляху, гей — зомліла… Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою… він їх прижмурив
