Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на простягнену руку сина — „нє, стой, раз гріх — значить усім гріх“ — він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався з грудей, поспішав:
— Я-ж не курю його „Кобзаря“, а тільки ту м'якеньку, червону книжечку, де хата… а до могили ще не дойшов і не буду її курить!.. Да.
Він розвязав капшук і простяг з папером си нові, додав:
— Ну, ти сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає… Приходиться… — і Василь винувато гукнув знову на коні:
— Ану, Чалий, не дурій!
Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і посміхаючись до батька, прочитав:
Бачите:
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець цигарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягався димом і пускав носом:
— Умре-е… Ще до заход-сонця упораємо… Правда, Чалий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на його своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру