там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви-ж — люди, так — ні-і…
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі — тліє горе матери…
— На Гордієнкових горбах… Сини в бою за волю лягли?
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту: кидає, прислухається.
У старій, драній свиті стала серед двору мати Сєньки-кулеметчика:
— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…
— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають…
— Xi-xi!
— Дочко, Парасю, бачиш під обніжком Сєнька з кулеметом?
― О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: „мамо, мамо!“
Копитами збито жито…
