Дядько ковтнув слину і поспішно одказав офіцерові:
Так тошно, забирали. Я сказав, щоб село не одвічало… От і батюшка живуть…
Коло зелених воріт стояв сам отець Чалганов і, весело вітаючи Горват-Божечка, поблагословив конячки дядька і пропустив до двору.
— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цвєтами путь устілают.
— Пожалуйтє, пожалуйтє…
Підсинене око дядька бачило, як сердечно цілувався батюшка з офіцером і повів його до господи.
„…душа істлєла, Веніамін Петровіч, — кругом звєрйо, а я сам-палец — бога нє боятся, пастиря не чтут… Ех, революція!.. Вєрю, даст бог, — русскіє люді опомнятся, а лучшіє із русскіх, как ви — успокоят прокаженних свінєй…“
Перед порогом ще раз низенький поклін і — прослались слова килимами:
— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цвєтами путь устілают…
На порозі стояла сухенька, схожа здалеку на засушену грушу попадя, Пелагея Васильовна, і радо вітала з пан-отцем Чалгановим офіцера.
А він чинно придержував кобуру револьвера, поклонився на два боки, поцілував суху, зморщену
