„Мучества Дзюбі жаль“, — згадав я і, підобравши розтрушене возами сіно з соломою, коло його вітряка, підпалив синім, смердючим сірником і побіг, не знаю чого, до Дзюбиної поймочки: це було місце, де я зустрічав Уляну…
Більшовицька кавалерійська сотня обстрілювала Чорносливку. Кулі свистіли у довгих гонах степу, пробивали в городах волохате листя сонячників… Я почув, коли трохи затихло, знайомий мені дезертирський свист.
Так, тут уже я не боявся нічого, це була степова дезертирська стежка…
Я нахилився напитись руками води і почув переляканий голос Жашка:
— Я за кіньми вийшов, товаришу… Я з вами…
— А бандити де? — чогось весело поспитав я. Ах, як він зрадів, пізнавши мій голос!
— Корнійчику, я більше не можу, вони, коли половлять нас… ні, ні, ні, — він істерично кинув рушницю до ровчака… — Слухайте, нас оце два, давайте здамося комуні, все звернемо на Гострого…
Слова його нагадували розмову божевільного, він трусився з переляку так сильно, що цокотіли зуби, наче клював кістку дятел…
Я сказав:
— Візьміть рушницю, з'явимося озброєні… Чесно.
І знов ця божевільна радість плазувати по землі!
