Ми йшли один за одним Дзюбиними городами, — а вперед, з рушницями напоготові — Федька, похмурий парубок і сам Гострий. Я пам'ятаю, як з нашого ряду, обминаючи сонячники, перебіг наперед Жашко і витяг з патронної торбинки чорно-блискучий бравнінг; він став попереду Распутіна і держав його майже над ухом Киянчука.
Матвій не оглядався; він за всю свою коротку дорогу не сказав ні єдиного слова, він не просився… і коли ми перелізли через Дзюбину лісу — зупинились у рові, Жашко, тримаючи, як ми казали, на-бойку револьвера, звернувся до Гострого:
— Як гадаєте, пане-отамане, може варто документи зачитати? — Распутін скривився: „пане-отамане“ він чув серед нас перший раз; „о, цей Жашко — зух“… почав рішати Распутін, — але в цю хвилину ударом важкого кулака Киянчук звалився на землю…
— Ти знаєш, хто тебе питає? Знаєш, чи ні!? Я без документів…
Глухо:
— Знаю…
— Братці, я вас умоляю, одведіть його дальші од мого городу, — почувся на рові Дзюбин голос; Распутін повернув приклад рушниці і на всю силу ударив Дзюбу:
— Гадина…
Гострий:
