Таке синє поле, аж в очах міниться…
Земля лежить колотою грудою, і на пашні розколини мов рани: немає дощу!
І сонце висить у повітрі, як велике, гартоване ядро, що от-от, здається, впаде на синьо-голубі небесні води, і тільки тоді підуть рясні дощі та змиють сухий лишай землі, що роз'ятрився і горить під сонцем.
Спека така, що варить, в'ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п'яна, на схід голови; верби край дороги застигли — жовтувате листя спопеліло, і, вкриті густим шаром пилу, вони стоять закам'янілі.
Навіть будяк, отой молодець, що шапку набакир перед сонцем носить, і той низько схилив голову, вп'явся своїми сивими лапами в землю та так як не скаже всякому:
— Нічого не можна вдіяти — нема дощу! за себе не ручуся: може доведеться пожовтіти, як і верби — і хмуриться.
Та вчитель Короп знає такі мудрі слова краще за будяка: він сорок верстов іде до міста пішки,
