— Не займай ти, сину, Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща: — нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба…
— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, аби всі чули, Швачка.
— Я — бідний, та він дітей моїх не годує! Хай-же…
Швачка люто метнув очима на Кушніра.
— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!
— А хто-ж буряки Мар'яні по-весні давав?.. — мовив, задоволено одкинувшись на лаві, батько студентки.
Кушнір махнув рукою і — пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:
— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш… За що дяка така?!
— Гроші, тітко, брали, треба одробляти… — вимовила серед німої тиші студентка.
— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші — мати твоя не схотіла грошей у мене брати… Правду кажу?!
— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима — тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх
