тимну лірику, що навіть не помітив, коли ми підійшли, — бо перервав: „Дівчатка мої — сироїжечки“ — і гукнув на слова отамана:
— О, уже здурів — пішов жаб глушить! Борьба з жабами, вернись назад! Що ти хліб у комдеза одбиваєш? — догнав він насмішкою Гострого, — але той весело одказав: „барахло, спать!“ і зник за кущами калини.
…А в калині зоря розцвітає та й горить з вечора до світа: вийди, сину, до зорі да послухай землю, що спросоння про кров людську вона каже?..
— Тих лапацончиків — розказував Федька, небож Гострого, — ми зразу змили: Распутін одного як вицілив з броневої, так півчерепа наче злизав хто, а Матвієць — ранена сволоч, а стріляв до останньої кулі, аж поки я приклада не дав: бойовий комуніст.
— А ти думав — комуніст пальцем зроблений? — поспитав Федьку Распутін і повернув масні, хитрі очі до Жашка:
— Армія не Миколаєвська, — але тепла, аж парує?.. Я коли служив у конних развєдчиках…
— Именно парує, — пробубонів щось під ніс Жашко і слухав далі наш штабний звіт за минулий день:
— Матвійця отаман розпорядився до Дзюбиного льоху одвести, каже треба сю ніч побалакать трохи про партійні діла…
