— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.
— Не можна так, дочко, треба-ж діда провідать… Він-же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар'яна.
Дочка замовкла. Вона пам'ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу-ж замісила житніх перепічок, викотила їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала-плакала, примовляла: „хай-би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять…“ Мати тоді зарікалися, подумала дівчина, ніколи до багачів на поріг не ступати…
— Вам нічого, а з батька будуть насміхатися…
— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар'яна.
— Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється.
Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієї врангелівської шинелі, що з-під Перекопу достав), казав:
— Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар'яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!
Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радости Мар'яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.
