Сторінка:Косинка Г. Вибрані оповідання (1928).djvu/203

Ця сторінка вичитана

„Не пора, не пора“ — хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався…

— Гр-грр…

На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров'ю, зчепились в боротьбі два чорно-біласті собаки, люті, голодні…

Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило…

Десь прожогом пролетіла кавалерія…

— По ескадро-ну!

Жахливий крик. Тікають, давлять… коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет і — строчить-строчить…

— 3з-уй! — з вокзала свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро…

— Гу-йо-уй!

Обмережалось над Печерським небо червоно-сизим полум'ям, а шостидюймовий — назад і — клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.

Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм большевицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мілійонного города вічних міщан…

— А-а?! 3-з-за — Дніпра?..

І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчю панському, закам'яніла, — тільки підборіддя криве і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних…