На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі.
Так помалу, тихо: кап-кап-кап.
Напільне вікно вихилилось луткою на двір, і вода так і плющить і плющить.
У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: вічне горе не поклало ще на їхні молоді душі печати суму, журби.
— Сашко, дивись, раз, два… О, зараз не капа — дзюрчить!
— Химко, чого це воно дзюрчить?
— Мені холод-н-оо, — плаче Сашко.
Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує:
— Дзюрчить? Нічого, Саша, батько залагодять дірку… холодно — нехай протопимо грубу…
До хати ввійшла бліда, довгообраза жінка.
— Ось і мати; а ти плакав, дурень…
З-за комина почувся якийсь пискливий голос.
— Я їсти хо-чу-у… Не дають їсти… лежу…
— Господи! подай їй, Химко, картоплю!
— Давала — не хоче: вона мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча.
Мати журливо-безнадійно глянула на образи.
— За що ми мучимось?
— Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо… Голий грабить, палить: хай грабить!..
Рішуче підвелась: