Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала.
Заплуталась в пам'яті Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як манашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою — „дров немає… дров“…
…Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє… ой…
…О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі.
— Ех, славні часи то були!
Вся наша бурса - „льотом соколи — вперед, вперед!“
Виплило щось давнє-давнє: вперед для революціонера — іскра, що палить
Підвівся.
По хаті затанцювали сірі силуети і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю…
— Стріляють?..
Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.
— Ц-сс? Що таке?!
Хтось хрипло лається…
— Как говориш? Дмитрій Юрчик?
— Вони в нас учителюють… хароший чоловік, знаєте…
