зано — „опам'ятайтеся, хто в бога вірує, а люди, Хомихо, тепер, як божі пси“…
Він заглянув за дуплянку, позіхнув і перехрестив, з чорними підточеними зубами, рота.
— Не дивно, бо всі зараз багато знають, перевчилися…
Хомиха вихопила своє слово, не дала скінчити, а засокоріла — тремтіли старечі губи, плигала на чорненькі вусики слина, і слова тоді клекотіли й поспішали скоріше вилетіти:
— Це все я, батюшко; ходім, уже люди ставники нові до церкви поприносили; вас не було — у Київі, а мені сю ніч (трапезували в Ковалихи, а кривий Грицько псалтир читав) — тільки первий сон очі звів, і, кажу вам, як перед хрестом: закрутилося — туман, коли це стара ікона Варвари Великомучениці (її на даровизні свекруха, покійна Секлета, подарувала) отак зразу міниться, міниться, а мене наче пропасниця б'є — злякалася…
— …Ковалиха хропе, дитинка в невістки квилить, хата в їх нова — луна так і ходить, а мені… Я на суді, батюшко, заприсягну, бо це правда, сам Миколай угодник розкрив уста і голосно так на всю хату каже: „Хай надіне отець Василь зелену великодну рясу, співайте „Христос воскрес!“ і святіть криницю над ставом (там торік Омелечкова покритка втопилася — знаєте?) і хай дев'ять ставників горить, бо прийшов судить „по писанію“…
