ним оком на рейки залізниць, пізні гречки і берези…
…Жаль бере: облупилася, а тут іще як на гріх…
Вороги отця Василя рекомендують (у старі часи тихо, а зараз — иноді просто у вічі, наче плюне хто):
— Сарафим Саровський… А поклади йому до рота пальця — одкусить!
Але баби люблять отця Василя за старість (хай простять мені смугляві берези!): він сивий, з маленькими гадючими очима, і наймиліше в його — короткі, делікатні руки, що гордо благословляють на утрені селян і показують на пасіці шляхи бджолі.
Сарафим Саровський — це злість: він більше нагадує лакея часів Катерини, — це, коли дивитись на широку, огрядну спину, коси… ні, кіс у його не було, а були розділені ополоничком „заштатні“ — усердно причесані і хитро-мудро закручені над лобом.
… — Таке паскудство скрізь… — Отець Василь аж сплюнув, а слину підбігла й лизнула „Анелька“ — рижа, здорова сука, яку держали його сини для охоти під осінь.
Він комусь одказував, сперечався:
— Що не кажіть мені, а паскудство… — ще раз сказав і пішов жвавіше до свого хутора; я помиляюся, треба — не хутір, а хуторець — його так зве сам отець Василь.
Але це не важно:
